...кава та сонце... холодний вітер з дощем бє в спину... але це не показник поганого настрою... хіба що в тебе його немає... ти просто стоїш на пероні і чекаєш свого потяга... або не свого... нема різниці... головне що ти кудись їдиш... біля тебе пробігають сотні людей а тобі байдуже ти їдиш до чужого дому... і в їх очах стільки емоцій, хтось повертається до рідних хтось тікає... в одних щастя, а іншим пощастило менше... хтось біжить через весь вокзал з трояндою вруці, і з пустими очима... а хтось спокійно прямує до свого... до рідного... я бачив в їх очах щастя, а з очей капали сльози, і перетворювались у чай каркаде, можливо і в гірку каву... але що тобі до цього, ти стоїш, і куриш свою коротку вічність і запиваєш кавою... гіркою як правда і солодкою як брехня... і потрапляючи в середину вона перетворюється в мед, який лягає на твою душу... ти знаєш що тебе там ніхто не чекає... ніхто не зустріне і не скаже як за тобою сумували... зате ти знаєш що ти саме цього і хочеш... а коли заходиш у вагон обертаєшся на рідне місто яке окроплюється здавалось би холодним, але насправді теплим дощем... воно наче сумує за тобою і плаче... чути лише грім, і я рушає потяг... неймовірно приємно... і саме на ці декілька годин потяг стає твоєю домівкою... півночі ти лежиш на верхньому плацкартному ліжку, слухаєш музику своєї душі, та дивишся як за вікном пробігають села... там теж живуть люди, хтось щось робить до ночі, навіть і вночі... хтось втомився і ліг відпочити... а хтось дивиться як засинає котик на подушці, і мріє хоч на мить помінятись з ним місцями... о півночі виходить місяц і ти подумки просиш вимкнути світло у вагоні... трішки згодом ти засинаєш... вранці відчуваєш як хтось пошарпує тебе за ногу і каже що вже приїхали... до зупинки ще пів години... ти замовляєш каву, йдеш в самий кінець потяна, ризикуючи її розіляти, але таки доходиш... ставши в кінці, дивишся у запилене віконце, скрізь яке пробивається ранкове світло... на землі лежить гуситй туман... дістаєш з сумочки вино, розмішуєш з кавою і вона стає не така гірка... дим заповнює тамбур... ти наче сам в тому тумані що завікном... приїхав... виходиш з потяга і відразу розумієш що ти дома... на повні легені вдихаєш повітря, щоб воно залишилось з тобою ще на декілька днів... ходиш по місту і вдаєш що ти місцевий, йдеш просто куди очі бачать, і байдуже що можна заблукати... ти ж дома, а дома не заблукаєш... заходиш у якусь кавярню, яка співпадає з твоїми смаками, замовляєш те що ніколи не куштував... дістаєш місцеву газету, і починаєш гратись у людину якій не потрібен час... підвечір йдеш там де видно все місто... і подукмки прощаєшся з його сонцем... лише вітер у вухах, та кава у руці... більше нічого... посадивши сонечко за обрій, збираєш речі і постувово вирушаєш на вокзал... по дорозі рахуєш ліхтпрі та підбиваєш ногою пожовкле листя... вітер підіймає його над головою, і складається враження ніби листя подає з дерев лише тобі на голову... на вокзалі ти їсиш і думаєш чуому я так не можу готувати... а потім розумієш що у кожній домівці свої рецепти, і з твоїми вони ніколи не співпадають... на перероні ти вислуховуєш стареньку бабусю яка дісно відчула на смак життя, і тобі так хочеться щоб вона його ніколи не куштувала... та у відповідь можеш побажати їй щастя та здоровя... але вона вже давно хоче смерті... та смерть її не хоче... і знову ти дивишся у віконце, за яким зникають люди, листя, та повітря... того вже нема... є лише кава та вино...вона має пряме відношення до життя... бо з кавою починається життя а закінчується інсультом... та про це рано ще... бо не приїхав до дому, де знову тебе ніхто не чекає... можливо лише тваринки яких ти годував на вокзалі, бо без тебе вони зголодніли за день... ти вже не чуєш грому, не бачиш блискавки, і місяць не сходить... за те в ранці матимаш змогу промокнути до нитки, але залишитись з тим сонцем у душі, яке вчора посадив за обрій... закриваєш очі, і бачиш лише сонце... а вранці прокинувшись, трішки втомлений але з помаранчевою кулею у душі сходиш з на своїй зупиці... які планувалось йде дощ, але не відомо, чи то сльози радості чи смутку... ти спокійно стоїш і ловиш лицем кожну краплинку яка падає мов частинки неба змішаного з твоєю душою... і раптом відчувєш як крадуть твій дощ... тепла рука спадає на твоє плече... обертаєшся і рука торкається твого холодного і мокрого лиця... тебе ніжно цілують, губи настільки гарячі що сонце в душі здається льодяною брилою... чути лиши слова "Я так сумувала за тобою"... і в один момент розумієш що ти дома... і що ніколи з нього не втечеш...